?

Log in

No account? Create an account

Previous Entry | Next Entry

Цього року я разом з Сергієм Храпко та Володею Павлушею приймав участь в перегонах Gorgany Race, це був наш перший досвід гірських марафонів і пішло у нас якось не дуже. Після Горган залишилось багато питань і було бажання все ж таки перевірити себе та дати відповіді принаймні на питання якості нашого орієнтування в горах та нашої можливості до більш-менш швидкого пересування за маршрутом. Тому марафон “Кримська сотка” (КС) виявився надзвичайно доречним. До того ж він передбачав більш лояльний формат із забороною взяття КП з 19-30 до 6-00, а Кримські гори не такі круті та дикі як Горгани і передбачали менші навантаження. Анонсувався східний Крим і в сенсі орієнтування все мало бути наближене до Горган. Звісно ми не могли втратити можливість прийняти в ньому участь. Тим більше, що він проходив наприкінці вересня, в час який мені надзвичайно подобається для походів Кримом і після нього ще можна було поматрацитись на морі.

  Мінімальна кількість людей в команді на КС 4 чоловіки і нам конче був потрібен ще один член команди. Сотка триває 4 дні, а окрім нас трьох власне нероб на цей час більше не було. До того ж не у кожного буде мінімально прийнятна фізична форма та взагалі бажання взяти участь в подібній забаві. Власне єдиним кандидатом на вакантне місце був Сергій Павленко, у нього було найголовніше – бажання. Щоправда в іншому було дуже непросто і йому довелось докласти чималих зусиль, щоб вирватись з нами до Криму. Одразу маю сказати, що заявитись на КС, справа надзвичайно бюрократична та геморна. Вони вимагають довідки про походи, оформлення маршрутної книжки (я до цього навіть не знав що це таке), медичні страховки, обов’язкове спорядження та інші речі. Власне якщо ти не входиш до якогось турклубу та не збираєш папірці про любов до гір, то шансів заявитись на КС у тебе майже немає. Нам це вдалося завдяки неймовірному бажанню та певному сприятливому збігу обставин, але часу я на це витратив стільки, що можна було сходити в похід. Інші хлопці принаймні займались якимись більш корисними справами, а не папірцями заради папірців.  
 

Наш потяг прибував до Сімферополя об 11-30, а старт змагань був на Сімферопольському водосховищі о 13-00. До старту ще потрібно було пройти мандатну комісію, зареєструватись та розкласти табір, бо старт перегонів починався з його згортання. Якби Салават нас туди не підкинув з вокзалу, то у нас були б всі шанси стартувати з відривом від усіх інших команд :) Формат КС видавався схожим на швидкий похід і з огляду на обов’язкове спорядження (намет, спальники, пальник, казан…) ми не бачили можливості йти з маленькими рюкзаками. До того ж на 4 дні вже потрібно було брати й харчі. Тим не менш на старті більшість команд була з маленькими рюкзаками :)

 

День 1  

КП №1 було одразу біля місця старту. КП №2 була пожежна вежа на верхівці хребта. Її було видно майже від місця старту, але при цьому ми примудрилися пару разів почати йти не туди. Потім вирішили зрізати стежкою навпростець і потрапили в… затор з інших команд :) Навколо були хащі і обійти його можливості не було. В Горганах в принципі нас це не дуже турбувало і ми продиралися хащами без стежок, але в Горганах навколо були переважно сухі гілки ялинок, які лише дряпали, але все ж можна було йти далі, а в Криму нас оточувала якась суцільна колюча гидота, яка просто розривала речі вщент. Ближче до верхівки підйом ставав крутішим і Сергій Павленко почав відставати так, що на верхівці хвилин 5 навіть довелось його чекати. СМС з кодом, фото на КП, даємо йому трохи перепочити та йдемо далі. До КП №3 рухаємось постійно донизу, йдемо переважно по GPS. Майже поряд з нами йде ще десяток команд. КП №3 стіл з лавочками на березі ставу. Виявляється, що їх там таких штук 6 мінімум, але за рослинністю навколо ідентифікуємо потрібний нам. До КП №4 рухаємось просто прямо дорогою в полі. Ніхто не біжить, але ми йдемо трохи швидше за інші групи та поступово починаємо їх обганяти, але Сергій постійно відстає, так що на КП доки ми чекаємо Сергія, вони нас переганяють знову. Це поганий знак, ми ще навіть не ввійшли в гори…  

Беремо КП №4 та рухаємось в село Дружнє, Сергій відстає все більше та більше… На виході з села починається підйом в гори, кричимо та показуємо Сергію руками в який бік потрібно рухатись, набираємо висоту. Хвилин через 5-10 зупиняємось, щоб дочекатись Сергія. Чекати доводиться довго, навіть м’язи повністю охолоджуються, хоча на дворі ще тепло. Сергій майже від самого початку важко йшов, але тут він вже ледь пересував ноги… їх почало судомити… Даємо йому перепочити та розмірковуємо як нам бути далі. За правилами, якщо в команді вибуває одна людина, то вона одразу опиняється поза заліком, але тягти Сергія в такому стані далі в гори не дуже хочеться. Поки що село зовсім поруч, а до наступного потім ще йти і йти. Якби це був просто похід, то ми могли б заночувати на КП №5 та подивитись на стан Сергія зранку, але в умовах КС заночувати на КП №5 означало майже припинити змагання. Намагаюсь з’ясувати у Сергія деталі його стан та самопочуття. Сергій каже, що раніше у нього такого ніколи не було. Знаю з власного досвіду, що судоми іноді бувають, коли в певних позах робиш певні рухи. Рекомендую Сергію вправи, якими користуються футболісти, щоб заспокоїти судоми. Ми сидимо хвилин 30, але Сергій каже, що йому зовсім не стає легше і він не готовий йти далі. Можливо на нього підсвідомо впливає та кількість команд, котрі нас обходять. Тим не менш ніхто краще за Сергія не відчуває його стан і я також не бачу сенсу тягти його далі навіть, якщо ми повністю розвантажимо його рюкзак. Так майже на самому початку перегонів ми опиняємось поза заліком, але у нас все ще є можливість йти далі та перевірити себе. Сергій передає нам свою хавку, домовляємось про контрольну СМС ввечері та продовжуємо свій шлях далі. Після виходу на хребет відправляю СМС організаторам про те, що нас вже на одного менше.  

Без будь-яких складнощів беремо КП №5, 6 та 7 і навіть ще трохи мріємо про КП №8, хоча до нього й далеченько. Тут ми вирішуємо не йти по натоптаній стежці навколо лісу, а зрізати через ліс. В горах темніє швидко, а в горах в лісі ще швидше. Досить швидко стає зрозуміло, що йдемо ми по стежці, по якій дуже давно ніхто не ходив, але вона начебто йде в потрібному нам напрямку. Йдемо постійно донизу і розуміємо, що потім все ж доведеться всю скинуту висоту набирати назад. Ще до того як стає зрозуміло, що ми зайшли невідомо куди, розуміємо, що взяти КП №8 сьогодні вже не встигаємо. В певний момент наша стежка закінчується… За координатами бачимо, що ми зовсім не там, куди нам потрібно рухатись. Починаємо шукати якісь стежки, які б вели в потрібному нам напрямку. І стежок навколо повно, значно більше ніж їх позначено на мапі, але от ведуть вони всі якось не зовсім туди, куди нам треба. В цей час ми просто методично їх перебираємо. Таке враження, що лісники кожного разу як їм потрібно кудись йти або їхати прокладають нову стежку. Стежки майже через кожні метрів 50, але більшість майже не ходжених. Ми втратили вже купу часу і всі ці пригоди нас аж ніяк не забавляють, тому вирішуємо скористатись своїм старим добрим методом – підніматись догори через ліс по азимуту на стежку, по якій ми не захотіли йти спочатку :) Цей метод виявляється значно ефективнішим і ми досить швидко виходимо на стежку. Що Вам сказати? Власне в темряві навіть по ній йти вже не так легко, бо повороти з неї видно дуже погано. Зустрічаємо групу, яка йде нам на зустріч… Запитуємо куди вони йдуть? Відповідають, що до Сімферополя :) Виявилось, що вони думали, що пройшли потрібну полонину, на якій треба звернути на іншу стежку, але вони до неї навпаки не дійшли. Всі подальші пригоди цього вечора у нас стають спільними :) Полонину знаходимо швидко, але стежка з неї досить швидко зникає і ми починаємо блудити знову. Після того як пересвідчуємось, що всі наявні стежки ведуть не туди, починаємо йти просто по струмку. Намагання вийти за координатами на стежку, яка позначена на мапі результату не далі, тому повертаємось на струмок назад. По дорозі зустрічаємо ще одну групу, яка вже також без стежок просто спускається до лісу. І раптом з нікуди з’являється стежка :) По стежці вже аж до самого кінця виходимо на КП №8, але це відбувається десь о 22-30. Намагаємось якнайшвидше повечеряти та лягти спати, але їсти також хочеться, бо востаннє ми їли ще о 10-00 в потязі і з того часу навіть не перекусили, хоча й премо на собі повно їжі. До того ж нам тепер треба ще й їсти за Сергія Павленко, який нас залишив.

 

День 2  

Прокидаємось о 5-00, щоб зібрати речі та рівно о 6-00 сфотографуватись на КП №8. Рівно о 6-ій разом з нами ще зібрана тільки одна команда, яка скажу наперед пішла у відрив і більше ми її не бачили до кінця перегонів, а всі інші збираються досить повільно. Далі ми робимо безліч дурниць… Йдемо по стежці в хорошому темпі, але коли стежка починає віддалятися від потрібного нам струмка, вирішуємо, що ми ввійшли не до тої долини та вирішуємо повернутись назад. По дорозі зустрічаємо інші команди, які дивляться на нас трохи дивно :) На роздоріжжі зустрічаємо наших вчорашніх колег по блуканню в лісі та кажемо їм про свою здогадку. Продовжуємо йти далі, але знаходимо лише стежку, яка явно веде до села і зовсім ні до якої іншої долини. Доводиться повертатися назад. В цей час стає зрозуміло, що ми погарячкували, коли повернулися назад, але куди саме треба було йти далі від цього не стає зрозуміліше. Доки ми перевіряємо всі шляхи та розбираємось зі своїми сумнівами, нас вже остаточно обганяють всі команди, які ночували на нашому КП. Обганяють настільки, що ми взагалі перестаємо чути їх голоси, хоча ми в каньйоні. Коли ми остаточно переконуємось, що стежка точно веде не туди, не залишається нічого іншого як просто йти по струмку. Через певний час ми наздоганяємо іншу команду, яка каже, що ми пропустили розвилку струмка і нам потрібно шукати його поворот ліворуч. Знаходимо досить швидко, хоча струмок і пересох. Сприймаємо це як винагороду за ранкове блукання :) Далі каньйон стає глибшим та більш вузьким, все частіше доводиться обходити завали з підйомом в ліс на стіни. Знову наздоганяємо наших одеситів, з якими ми починаємо все частіше перетинатися. Каньйон знову починає повертати в інший бік і нам вже час вилазити догори. Робити це доводиться по сипучці :( Піднімаємось дуже повільно та втрачаємо багато сил. В решті решт виходимо на плато та починаємо шукати потрібну печеру. Печеру знаходимо одночасно ще з 3-ма іншими командами, 2 з яких піднялися якимось більш нормальними шляхами. Часу втрачено багато, а це лише наше 1-ше КП на сьогодні. На 8-му ми вже ночували і воно насправді було здобути ще вчора, хоча суто формально сьогодні. Треба надолужувати втрачене.  

Ми вийшли на Карабі. КП №10 зовсім поруч, до того ж до нього веде дорога по плато. До КП №11 намагаємось зрізати лісостепом (більше степом), але мабуть все ж краще було б йти по дорозі і нічого не вигадувати. Після взяття КП №11 знаходимо шматочок лісу та робимо перекус в холодочку. Окрім того, що сонце пече і знаходитись під його променями дійсно нема бажання, у нас ще й закінчується вода… З КП №12 вже стає веселіше, до нього має вести стежка, яка не позначена на мапі… Це так нам пропонують його шукати організатори :) Періодично захоплюємось швидкістю руху і не встигаємо вчасно корегувати напрям. Так, перед тим як треба було з плато звалити до лісу донизу і вийти на ту саму стежку, якої немає на мапі, ми для чогось взяли підйомник по стежці, яка продовжувала йти далі по яйлі, а давався він вже не дуже легко. Одразу після нього довелось майже спустошити наші запаси води. Звалюємось до лісу та починаємось рухатись в потрібному напрямку за азимутом. Хвилин через 15 вже опиняємось на якійсь стежці. Через певний час вона звісно ж починає вести не туди. Намагаємось триматись стежок та сходити з однієї на іншу так, щоб дотримуватись необхідного напрямку. В решті решт спускаємось до струмка, але необхідного нам джерела там нема і питної води взагалі нема. Змочуємо губи останнім ковтком води, який у нас ще залишався та продовжуємо просто рухатись вздовж струмка в напрямку потрібних координат. Хвилин через 10-15 побачили напис фарбою на дереві “струмок нагорі”. В Горганах організатори такими “дрібницями” не переймались :) Дориваємось до заслуженої води та поповнюємо свої запаси для подальших переходів.  

До КП №13 потрібно було йти просто висохлим руслом струмка. В поході це було б досить приємно та можна було б зробити чимало цікавих фото, але в нашій ситуації стрибання по камінню не додавало швидкості нашому пересуванню та й ноги додатково навантажувало. На підході до села ми зустріли іншу групу, яка пройшла дорогою, що була трохи вище за струмок :) На нашій мапі цієї дороги не було, але у них була ще й інша мапа і на ній ця дорога була позначена. Кругом суцільні нюанси… КП №13, 14 та 15 знаходяться вздовж траси, намагаємось тримати темп та беремо їх без особливих пригод, хоча з 15-им намагалися бути обережними і перевірили схожі спуски з траси. Після цього постає питання, куди ж ми встигнемо сьогодні дійти. Дорога на КП №16 суцільний підйом догори, але йдемо по маркованій стежці, яка прокладена найоптимальнішим шляхом і йти по ній суцільне задоволення. Пам’ятаємо про час і виходимо на хребет без жодної зупинки. Все швидко та ефективно. Фото біля КП, смс, хвилин 5 на перепочинок та поповнення запасів води, та вирушаємо на КП № 17. Це каскад водоспаду на річці. На шляху до КП №17 чомусь продовжуємо за інерцією йти по дорозі, яка пішла круто догори та від річки, замість того, щоб просто продовжувати йти вздовж річки. На зайвий підйом витрачаємо чимало сил та дорогоцінний час. Ми вже 11 годин на ногах і такі ривки даються нелегко, але маємо спробувати взяти сьогодні не лише КП №17, а ще й КП №18. Десь 19-та година і в каньйоні вже відверто темно. Каскадів водоспадів на річці як виявляється чимало і ми змушені досить ретельно придивлятися до кожного з них, щоб не помилитись. За цим процесом наздоганяємо ще одну групу попереду нас. 10 пар очей намагається ідентифікувати все що бодай трохи схоже на водоспад, але потрібного каскаду ми не бачимо. Між тим GPS говорить про те, що місце з потрібними координатами вже на 200м позаду нас… З урахуванням того, що координати потрібного місця і нами, і організаторами визначаються на око, існують певні похибки в мапах та закладається похибка в GPS це максимально можлива похибка за умови, що все ж таки все визначено вірно. Але єдине, що могло би бути схоже на потрібний нам каскад водоспаду було ще за 400м від місця, на координати якого ми орієнтуємось. Це був взагалі найперший водоспад на цій річці, який ми зустріли. Ця обставина породжує в нас певні сумніви, але йдемо далі, бо все ж той водоспад за фото жоден з 10-ти чоловік не визнав схожим на потрібний. На мапі нижче за течією за позначку нашого КП позначений водоспад “Купіль молодості” (назва чомусь мене зовсім не дивує :) ), а на фото біля нашого водоспаду є якась ванночка, тому це може бути саме наш водоспад. Проходимо потенційне місце розташування цієї купелі, але нічого схожого також нема. Всі 10 чоловік вже починають мучитись сумнівами: “Можливо той самий перший водоспад і був наш?”, “Може ми на нього дивилися не з потрібного ракурсу та не ідентифікували?”, “Можливо, коли організатори покладали маршрут був зовсім інший рівень води та він виглядав інакше?”… Почали з’являтися сумніви чи не скинути рюкзаки і не побігти до нього швиденько, щоб все ж таки його перевірити. Вже остаточно було зрозуміло, що на КП №18 ми до 19-30 не встигаємо. Але повертатися назад потрібно було вже майже кілометр догори, а між іншим єдиним аргументом на користь того, що то міг бути все ж таки наш каскад було те, що ми все ще не знайшли наш каскад, а за мапою він вже мав бути давно. Продовжуємо йти далі, проходимо наступний орієнтир, який позначений на мапі нижче за течією – скеля ліворуч. Нашого водоспаду все ще нема… Тут вже навіть у власній адекватності можна засумніватись. Дуже жалкую, що ми просто не сфотографувалися біля того першого каскаду просто так, на всяк випадок. Але там навіть стати не було де з того боку, з якого його знімали організатори. Просто якась містика… По дорозі до скелі ми йшли вже напіввисохлим руслом… Все ж таки вирішуємо, що треба йти далі за течією до КП №18, а в разі чого до того першого каскаду збігаємо вранці без рюкзаків таким чином, щоб рівно о 6-ій вже там сфотографуватись. І що Ви думаєте? Хвилин через 5 ми все ж таки знаходимо наш водоспад :) Це точно наш! Видно з першого погляду. Мля, він на 800м нижче за течією за місце, яке позначили на мапі організатори… Фотографуємось, якимось дивом в ущелині є місцина з покриттям, відправляю СМС. За 15 хвилин в темряві на КП №18 немає шансів встигнути. До того ж водоспад та ванночки треба обходити по стінам слизьким камінням і поспішати взагалі не вийде. На сьогодні вже можна розслабитись та нікуди не поспішати, ми ночуємо на КП №18. Сьогодні є можливість лягти спати раніше, ніж вчора, але ми якось тринькаємо час і в результаті раніше не лягаємо. О 22-ій годині спостерігаємо групу, яка приходить на КП №18, фотографується там і йде далі :) На КП №17 вони явно не могли встигнути до 19-30, бо ми вийшли звідти пізніше. Важко сказати кому вони потім збираються показувати колекцію своїх нічних фото.

 

День 3  

Знову підйом о 5-ій, рівно о 6-ій фотографуємось на КП №18, але припускаємось помилки – забуваємо подивитись код. І це на КП, на якому ми ночували :( Але ми вже все рівно йдемо поза заліком :) КП №19 на старті було оголошене як проміжний фініш, тому очікуємо на вправи з мотузками. Проходимо село, водосховище, заходимо до лісу та починаємо набирати висоту по стежці. Метрів через 500 стає остаточно зрозуміло, що веде вона зовсім не туди, ми вже в абсолютно іншому квадраті. Згадуємо, що перед лісом була й інша стежка. Повертаємось. Туди й назад зайвий км. Йдемо цією іншою стежкою. Начебто вона йде в потрібному напрямку, але попередня спочатку також йшла в потрібному напрямку. Потрапляємо на промарковану стежку. Це добрий знак, бо потрібна нам на мапі єдина промаркована в цьому квадраті. Тим не менш через км знову розуміємо, що йдемо зовсім не туди. Разом це вже зайвих 3 км… Якщо врахувати, що ми майже постійно йдемо догори, то це вже більше години втраченого часу та чимало сил втрачених даремно. Ми просто втупу механічно перевіряємо кожну стежку, яка нам зустрічається, а всі вони чомусь ведуть не туди… Повертаємось знову :( Зустрічаємо “наших одеситів” :) Тих самих, з якими ми ще першого дня блукали в лісі в пошуках КП №8. Розповідаємо про наші пригоди та продовжуємо йти далі разом. Вони ночували трохи вище за КП №17 і за час, що ми тут блудимо вже нас наздогнали. Виходимо на єдину стежку, яку ми ще не встигли сьогодні перевірити, спускаємось нею до річки, а там вона знову зникає :) Йдемо вздовж струмка з надією, що стежка трохи далі все ж з’явиться. Даремно :) Маневруємо лісом в пошуках інших стежок, знаходимо їх, пробуємо ходити ними, але всі вони не ведуть куди нам потрібно і навіть не виводять на стежку, яка на мапі позначена як промаркований маршрут на верхівку гори Кокташ. Нам ця ситуація остаточно набридає, залишаємо одеситів шукати стежку, а самі йдемо на штурм гори в лоб. Ніяких стежок, просто через ліс догори як ми полюбляємо робити в походах :) Води у нас мало, економимо, бо вона буде лише на наступному КП. Хвилин через 30 виходимо на верхівку гори. Ми стомлені та втратили дуже багато часу на пошуки стежки, якої можливо і не існує на певних відрізках. Якби взяли гору в лоб одразу виграли б кілька годин, а так і сили втратили, і час згаяли :( КП №19 проміжний фініш і тут є представники організаторів. Ми йдемо чи 13-ми, чи попереду нас 13 команд. Наші одесити виходять на верхівку щонайменше за 30 хвилин після нас. Їх і так до цього дивували наші великі рюкзаки, а тепер здається вони взагалі думають про нас як про ту ворону в анекдоті, що полетіла з іншими птахами в теплі краї:

-         ворона, ти молодець, ти сильна

-         сильна, то сильна, але є…нутааааааа :)  

На верхівці скеля і потрібно на мотузці спуститися з цієї скелі через грот до її основи. Тут варто сказати, що з нашої команди лише Сергій Храпко колись раніше в житті це робив, а для мене та Володі це мав бути перший раз :) За правилами, якщо команда не знає що і як робити та організатори пояснюють що до чого, то команді нараховуються штрафні години. Сергій також лише одного разу спробував що це таке спуск на мотузці та особливого уявлення що до чого не мав, але у нього товариш промисловий альпініст, тому він отримав перед перегонами партійне завдання дізнатись у нього що ж насправді до чого. Як виявилось товариш просто сказав Сергію, що тут треба показувати, а не розказати він не зможе. Але Сергій цю справу так не залишив та записався до відповідного гуртка у “Вертикаль”. І от Сергій встиг відвідати 2 заняття у Вертикалі та ми з Вовою абсолютно нулячі намагаємось сплести з мотузок те, що потрібно та спустити мінімум 3-х членів команди :) У нас вже їх всього 3, тому спустити треба всіх :) Не варто мабуть навіть і казати, що все робив Сергій та йому доводилось постійно бігати зверху донизу. Ми утворили на КП справжній затор :) Тим не менш нас це хвилювало в той момент менше за все, бо якось треба було спуститись. Я іду першим, Вова мене страхує зверху. Я висоти боюся, не те щоб панічно, але все ж. Хвилююся, навіть в горлі пересохло. Ну поглянув, що мотузок багато, до того ж страховка, якось спущусь. Хоча насправді навіть не уявляю які будуть навантаження на руки під час того як я буду тримати себе на мотузці. Починаю спускатись. Але тут хлопець поруч каже: “Я не хочу втручатись не в свої справи, але у вас немає страховки” :) Чудовий початок :) Сергій виконує роботу над помилками та ми все перев’язуємо так, щоб вже таки була страховка. Сергій запитує в організаторів чи будуть вони перевіряти наші вузли? Відповідь була наступна: “Навіщо? Ви вже все рівно поза заліком йдете” :) Розумію, що треба спускатись, а ржати будемо потім, якщо все закінчиться добре :) Зверху кут невеликий, але ростуть кущі та мотузку потрібно періодично між ними перекладати. До гроту не ризикую заходити швидко зверху, щоб не вдаритись корпусом об скелю та обходжу вхід до нього збоку так щоб я постійно міг впиратися ногами у стіну. Після входження до гроту стає якось зручніше та починаю спускатись швидше. Йду догори страхувати Вову, який буде страхувати Сергія :) Сергій попри лише двічі відвідану секцію спускається значно швидше. В принципі організатори у тих, хто йшов в повному складі засікали час, який вони витрачають на цю вправу, але цей час все рівно ні на що не впливав. Вову треба страхувати знизу, тому знову зайві перебігування та перев’язування. Вова також першоразник і спускається повільно навіть у порівнянні зі мною. Хоча не виключено, що він просто смакував момент :) Допиваємо залишки води та вирушаємо на наступне КП, КП №20.  

Вже обід, десь 12-та або 13-та година. Намагаємось йти обережно, бо часу на блуд втрачено вже й так чимало. До того ж води у нас вже тільки НЗ у вигляді одного ковтка на трьох, щоб змочити губи та трохи рот. До певного моменту все дуже непогано, але потім всі стежки закінчуються. Ми робимо розвідку, щоб щось знайти, але те що є йде зовсім не в той бік. Наші пошуки проходять у колючих чагарниках і це не сприяє пришвидшенню процесу. Нас знову наздоганяють одесити. Вони явно знали, що робити з мотузками :) Пошуки не дають результату, починаємо просто травити висоту через ліс в напрямку потрібної галявини. Коли виходимо на галявину бачимо одеситів, які вже взяли КП та піднімаються на хребет з іншого боку. Доки ми гуляли лісом, вони десь знайшли стежку. От що означає відсутність GPS :) Цей факт нас трохи засмучує, але на цьому КП має бути вода і тут ми маємо перекусити, тому бігти за одеситами не можемо. До того ж ми ще навіть не знайшли наше КП на цій галявини. Необхідна нам т/с була позначена на її західному боці, з якого ми й увійшли, але її там не було. Галявина була чимала, проте пошуки не зайняли занадто багато часу, т/с в житті виявилась зі східного боку галявини. Трохи здивувало, що на мапі можуть бути помилки в таких простих речах.

Нарешті можемо напитись води досхочу. Сідаємо за стіл, дістаємо хавку та починаємо їсти. Раптом до нас підходить чоловік лише в білих трусах та кросівках. Місцевим він бути явно не може :) Запитує про воду, звідки ми прийшли та що там. Ми відповідаємо і він йде далі. Втрачаємо багато часу на їжу, але паралельно відпочиваємо. Збираємось та йдемо далі. Йдемо обережно і перед тим як піти кудись не туди намагаємось подумати чи варто :) Раз чи два у нас були всі можливості для того, щоб знову намотати лишній кілометраж, але наша розважливість нам допомогла. На деревах часто зустрічаємо маркери у вигляді шматочків синіх целофанових пакетів, як не дивно вони всю дорогу вели куди треба :) Виходимо на КП №21 та зустрічаємо там наших одеситів разом з іншими хлопцями. Це залишки команди, яка вийшла з суддівського КП №19 перед нами. Після цього у них зійшло 2 людини. Спілкування якось занадто розслаблює та знову втрачаємо чимало часу. Виходимо з КП після всіх, намагаємось наздогнати одеситів, але хвилин через 10 Сергій каже, що десь загубив компас… Перевіряє свої речі на місці, але його з ним немає. Є ще один компас у мене, але втрачати компас шкода та Сергій повертається перевірити чи не залишився він біля КП, бо ми там довго вирішували куди йти, діставали різні речі та довго м’ялись. Сергій збігав назад на КП, але компас не знайшов. Єдине, що на зустріч нам пройшов чоловік, ми стояли безпосередньо на стежці та компас міг потрапити прямо йому під ноги та він міг його забрати, щоб не пропадало добро. Компас шкода, але нічого не поробиш, пішов в країну Мальборо. Сергій пробігся та схотів попити, поліз за водою в бічну кишеню рюкзака та… помітив, що всередині скрученого карімата застряг компас :) На позитивних емоціях знову вирішуємо наздоганяти одеситів, хоча вони вже явно відірвалися від нас далеченько. Попри те, що у них в команді 2 дівчини та один хлопець, що зашкутильгав, по рівному вони йшли мабуть швидше за нас, а ми були швидшими лише на підйомах та можливо менше відпочивали. Намагаємось орієнтуватись на ходу, майже по пам’яті, але наближається час та місце Ч, де потрібно піти вірним шляхом, щоб встигнути ще сьогодні на КП № 22. Ми сьогодні поки що взяли лише 4 КП і це разом з 18-им, поруч з яким ми і ночували. Ліворуч пішла перша стежка, що теоретично могла бути нашою, але вирішуємо ще пройти трохи далі, щоб переконатись, що це точно вона та інших немає, але потрапляємо взагалі на роздоріжжя… Прикидаємо що, куди й до чого аж раптом зверху біжить вже знайомий нам дядечко в білих труселях. Я вже неодноразово мав можливість переконатися в тому, що у місцевих не можна запитувати дорогу, бо майже ніхто з них не вміє орієнтуватись за мапою, у них все зовсім інакше та вони тільки зіб’ють з вірного шляху, але я не мав жодних сумнівів, що цей дядечко не місцевий, тому не бачив причин щоб не запитати у нього про потрібну нам стежку. Він одразу впевнено показав на стежку, біля якої ми стояли та сказав, що він також йде в той бік і до певного часу йому з нами по дорозі. Особисто мене трохи насторожувало, що він ходить по горам без мапи та компасу (у нього був лише мобільний в трусах :) ), але варто було спробувати піти разом з ним. Принаймні якщо він хотів далі йти разом з нами, то явно був впевнений, що вказує нам вірний шлях :)  

Продовження тут http://nicks-trips.livejournal.com/8792.html


Comments

( 2 comments — Leave a comment )
happy_2b_kot
Nov. 4th, 2010 02:30 pm (UTC)
какой у вас замечательный отчет!

мы тоже в этом году после сотки сразу поехали в коктебель ) вы там тоже палатками останавливались?
(Костя, "офисные лоси")
nicks_trips
Nov. 4th, 2010 04:04 pm (UTC)
Дякую :)

Так, розбили намет зі східного боку одразу як закінчилися міські пляжі під обривом. Детальніше тут http://nicks-trips.livejournal.com/9145.html

Микола, "Шукачі пригод"
( 2 comments — Leave a comment )

Latest Month

June 2012
S M T W T F S
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Tags

Page Summary

Powered by LiveJournal.com
Designed by heiheneikko