ПутешественNick (nicks_trips) wrote,
ПутешественNick
nicks_trips

Похід кордоном з Румунією. Частина 3-тя, заключна.

Початок нарису про похід прикордонною зоною з Румунією можна прочитати тут http://nicks-trips.livejournal.com/7931.html 

 

Дні 5-6. На Піп-Іван та назад

Зранку виявилось, що загальне почуття у Віті нормальне, але коліно заважає йому йти і догори, і донизу, а більш-менш нормально Вітя може йти тільки горизонтально. Також виявилось, що Вітя не хоче нам псувати похід та хоче піти до Шибен сам… Вітя звичайно хлопчик дорослий, але якщо чесно, то я б і здорового його не хотів би відпускати самого, бо йому бракує досвіду самостійного орієнтування за мапою. Збоку це виглядає значно легше, ніж на практиці, а це Карпати і чітких видимих орієнтирів у них не так багато. Я звичайно дуже хотів потрапити до Мармарос та зійти на Піп-Іван, але варіант з самостійним повернення Віті в цивілізацію був абсолютно виключений. До кінця походу залишалось 3 дні, дещо можна було відкинути від нашого попереднього маршруту та скоротити його до 2-х ходових днів. Також ми могли розібрати речі Віті та зробити його рюкзак дуже легким, але все ж тягти Вітю за собою навіть 2 дні також було занадто. Тим більше Піп-Іван досить крута гора, а її траверсу за мапою не було. Цей варіант також відпадав. Але в решті решт все ж був знайдений оптимальний варіант. Ми залишаємо Вітю з наметом та харчами на теперішньому місці, а самі максимально полегшуємо свої рюкзаки та здійснюємо дводенний перехід до Піп-Івана та можливо Петроса за 1 день, а наступного дня повертаємось назад. Вітіне коліно за цей час трохи відпочине, а за 1 день, який залишається ми всі разом повертаємось в Шибени.  

Йшли ми непогано, в середньому видавали 6 км на годину з врахуванням фотографій краси навколо. Єдине, що десь через півтори години треба було перепочивати та пити водичку і це нас трохи вибивало з графіка. Місце для обіднього перекусу знайшлось саме собою. Я цього дня робив чимало панорам і постійно йшов останнім. Іду, а моє око на автопілоті фокусується на чомусь збоку. Кричу Сергію, що потрібен привал. Сергій трохи дивується: “Що, прямо зараз?” Тут малина :) Я теж насправді був трохи здивований, бо ми вже зайшли до відверто туристичного регіону і я не очікував, що тут також будуть малинники. Тим більше прямо біля стежки. Але тенденція кожного дня знаходити малинник мене відверто радувала. Чим ближче ми наближались до Піп-Івана, тим більше радував мене рельєф навколо. Ми начебто вже мали б починати йти догори, а замість цього ми більше йшли донизу, ніж догори. Час танув просто на очах. Мармароський Петрос вже був під величезним питанням та й на Піп-Іван потрібно було зійти ще по видному, щоб зробити фото. І тут ми знову зустрічаємо прикордонників. Розповідаю все теж саме, що й минулого разу, але цього разу вони просять показати їм дозвіл. Але ж на руки з собою нам ніяких папірців не давали. Ну кажуть чекайте тут, будете розмовляти з нашим старшим. Використовуємо цю паузу, щоб поїсти чорницю. Мені вона набридає вже хвилин через 5, та й не та ситуація, щоб чекати невідомо чого й невідомо скільки. Починаю ворушити хлопців та прошу, щоб вони зв’язалися зі своїм старшим і повідомили йому про нас. Хлопці не дуже хочуть ворушитись, але все ж домовляються зі своїм старшим, що ми йдемо йому на зустріч. Зустрічаємо їхнього старшого, але він каже, що у нас на руках обов’язково має бути паперовий дозвіл і якщо у нас його нема, то він має спустити нас в свою частину. А дозвіл нам між іншим все рівно видавали не в його частині. Якась фігня виходить, так і порушником державного кордону можна стати. Добре, що кримінальну відповідальність за це вже відмінили :) Пропоную варіант, що ми телефонуємо в Мукачеве до штабу їхнього округу, який мені підтверджував дозвіл в телефонному режимі, щоб він так само підтвердив його і їм. Сержант каже, що якщо вони підтвердять цей дозвіл через його командира, то жодних проблем. Маю сказати, що за весь час нашого походу це було перше місце, де був мобільний зв'язок :) Починаємо телефонні перемовини, намагаємось від когось добитись підтвердження, натомість нас тільки перемикають з одної людини на іншу. Я розумію, що вечір п’ятниці, але ж це військова частина, до того ж прикордонники. Ледь не дійшли до якогось там майора :) Нам пообіцяли перевірити та попрохали зателефонувати через 10 хвилин. Натомість наш сержант втомився чекати біля нас, сказав, що піде до своїх хлопців, а коли ми з’ясуємо, то щоб підійшли до нього туди. Ситуація неприємна, але робити нічого, сидимо, чекаємо, дивимось як сонце стає все нижче… Але раптом сержант повертається до нас і пропонує мені поговорити по телефону з його командиром. Його командир вирішив зіграти в поганого й доброго поліцейського в одній особі і почав мені розповідати, що ми порушники державного кордону і що за це має бути і бла-бла-бла… Я ніколи не був в захваті від військового довбо…, але так сталося, що певний досвід в цьому питанні здобув. Не знаю чи цьому командиру дійсно повідомили зі штабу, що у нас є дозвіл і він вирішив продемонструвати нам свою важливість, чи все ж таки він взяв в цьому питанні відповідальність на себе, але буквально за 1 хвилину ми з ним домовились, що він робить вигляд, що дозвіл у нас є, а ми більше не телефонуємо його керівництву. Ще він попрохав не порушувати державний кордон :) От так охороняються наші кордони… Додайте до цього, що цих прикордонників ми зустріли абсолютно випадково, вони фарбували стовпчики до Дня Незалежності… Щоправда як виявилось згодом в Діловому застава дисциплінована і вони дійсно видають на руки дозволи групам, які заходять в прикордонну смугу у них. Але ж я там перший раз. Звідки мені було знати, що потрібен ще й папірець на руки? Коли я запитував про це по телефону ще до прибуття на місце, мені сказали, що достатньо отримати усне підтвердження в телефонному режимі.  

Так чи інакше все вирішилось позитивно і ми просто перепочили 40 хвилин перед підйомом на Піп-Іван. Піп-Іван справив на мене просто незабутнє враження. Це не гора, а просто якась окрема гірська система. В її основі лежать 4 потужних гірських хребта, що дивляться у різні сторони світу та мають певну розгалуженість. Починаєш підйом по одному з них, виходиш начебто на горизонтальний майданчик, а там підносяться просто до неба інші хребті, які начебто утворюють інший ярус Мармароського Піп-Івана, піднімаєшся на них, а там знову теж саме і так до самої верхівки. Основа гори настільки широка, а хребти настільки закручені та розгалужені, що верхівку Піп-Івана знизу в ясну погоду не видно. При цьому хребти досить гострі, а долини між ними дуже глибокі. В деяких з них досі лежав сніг… На вулиці серпень, в Україні надзвичайно спекотне літо, а на Мармароському Піп-Івані лежить сніг… Ви можете собі це уявити? Я відверто був дуже здивований і довго не міг в це повірити, і лише вдома на фото з максимальним зумом остаточно переконався в тому, що це дійсно був сніг. Маленький ставок на передостанньому ярусі Піп-Івана мене здивував вже менше, але це також було досить дивним, бо найвищим озером України вважається Бребенескул, що розташоване на висоті 1801 м. Ставків навіть було 2: один прямо на хребті, а інший в долині. Не знаю чи могли б тут просто утворитися такі калюжі після дощів, але у ставку на хребті вода точно була стоячою, пити її не можна. До іншого ставу в котловині спуститися з хребта можна було б тільки раз в житті, тому важко сказати яка там вода. На верхівку Піп-Івана ми піднялися десь на початку 19-ої години, це був відмінний час доби для фотосесії, але раптово вітер погнав хмари та видимість стала гіршою. До того ж ми змогли побачити не всі краєвиди. Тим не менш ідей та бажання для фото вистачало і відмовлятися від фото на згадку ніхто не збирався. Щоправда фото вийшли трохи суворими. В літньому одязі на верхівці Піп-Івана було досить прохолодно, тому фотографувалися ми надзвичайно швидко :) І це виявилось дуже доречним, бо раптом почало гриміти… Ми не просто були на висоті 2 км в горах, ми стояли на верхівці гори поруч з металевою конструкцією… Це був найкращий громовідвід в радіусі 30 км :) Кращі були аж на Чорногорах. Потрібно було поспішати спускатися донизу. Теоретично ще можна було спробувати спуститися з Піп-Івана в інший бік та спробувати максимально близько підійти до Петроса з тим, щоб зійти на нього вночі та зустріти на його верхівці світанок, але завтра після цього потрібно було б проробити повністю зворотній шлях. Скажу відверто, що ми вже не відчували в собі сили для цього, тому вирішили спускатись в зворотному напрямку. До того ж повертатись до Віті пізно вночі не хотілося, бо зв’язку з ним не було. До речі на верхівці Піп-Івана покриття також не було :) Очевидно його хребти перекривають всі напрямки більш-менш прямого сполучення з базовими станціями. На спуску з Піп-Івана ми йшли і теревенили про якісь речі. Вже було схоже на те, що ми майже спустилися донизу. Дивлюсь навколо, по долині звивається якась канавка, що схожа на русло струмка, пастухи женуть вівці до сараю в кінці полонини… і розумію, що ми цього не бачили. Ми зайшли в Румунію :) Треба повертатись назад, бо тепер ми справжні порушники кордону :) Коли спускаєшся донизу, то начебто просто йдеш по стежці і дивишся під ноги, але коли ти йдеш по межі, то важко помітити коли ти її перейшов. 3/4 Піп-Івана знаходяться в Україні, а ми примудрилися зайти в Румунію :)  

Оскільки ми відмовились йти на Мармароський Петрос, то зворотній шлях до Віті для нас ставав значно легшим. До того ж замість вчорашніх 30 км, сьогодні нам потрібно було пройти лише 26 і для цього у нас було ще більше часу. Зазвичай повертатись звідкись тим самим шляхом, яким ти йшов туди зовсім не цікаво і йти сумно, але наша дорога назад пройшла на одному диханні і до Віті ми прийшли десь після обіду. По дорозі знову зупинилися в нашому вчорашньому малиннику. В ньому за добу вже встигла достигнути нова малина :) Часу до вечора було ще багато, але ми якось розляглись на сонечку, розімліли та позасипали. Проте це дозволило нам ввечері вести довгі розмови біля вогнища та сповна насолодитися спогляданням на зоряне небо. Я вже почав навіть знаходити деякі сузір’я із знаків зодіаку, проте було таке враження, що більшість із них розташована за межами горизонту і просто не вміщується у видиму частину неба. А скільки по небу літає супутників… Таке враження, що на кожну людину на Землі скоро буде припадати декілька супутників на небі. Як все ж таки добре відпочити від всіх досягнень цивілізації десь у недоторканому шматочку природи.

 

Дні 7-8. Додому

От і настав наш останній день походу. Рюкзак Віті розвантажувати не довелось, бо харчів у нас вже майже не залишилось :) Неподалік від місця нашого табору ми зустріли місцевих, які збирали чорницю і нарешті я побачив як виглядає інструмент, яким вони це роблять. Трохи далі на полонині нам зустрілись вже українські вівці разом з українськими пастухами. Виявилось, що вівцям підрізають передні ноги, щоб вони не втекли і вони лише легенько та швиденько на них спираються :( Потім ми зайшли з полонини до лісу, яким досить швидко спустилися до річки. Вона була неглибока, але все ж у ній можна було помитись повністю. В останнє у нас таке було вже 5 днів тому :) Моя футболка вже напевно відлякувала звірів на сусідніх хребтах :) Попереду ще було півдня, а нам залишалось менше 10 км по горизонтальній дорозі, тому вирішили зробити чаю, перекусити та трохи порелаксувати. Поки всі страждали якоюсь фігнею пасивно, Вова носив якесь каміння у річку. Важко сказати чи була у цього процесу якась мета з самого початку, чи Вова просто не зміг собі знайти інше заняття, але робив Вова це досить довго і ми не витримали та вирішили йому допомогти :) В решті решт побудували маленьку греблю та трохи поглибили річку перед нею. Таким чином утворилась чудова ванночка, в якій вже можна було дійсно полежати та навіть трошки зануритись. Ну звісно ж наскільки дозволить температура води у річці :) Поки ми релаксували з гір потихеньку почали спускатися місцеві грибники. Ми звісно ж не могли не зробити ще декілька знімків спеціально для Сергія Павленка :) По дорозі до Шибен нам зустрілась чимала дерев’яна гребля, призначення якої особисто для мене залишилось загадкою. Навіть в такій близькості до людей нам перепали певні залишки малини та суниці, ну а Вітя звісно ж зустрів ще одну змію. Цього разу таку маленьку зміючку. Він її вчасно помітив і все закінчилось добре, але у мене після цього походу склалося таке враження, що вони до Віті якось нерівно дихають :) Коли ми підійшли до прикордонників, щоб відмітитись у них, що ми завершили маршрут та виходимо з прикордонної зони, їм не було до нас жодного діла. Черговому на КПП було так погано після вчорашнього, що це було написано на його обличчі великими літерами, а його керівництву ми також виявились зовсім не цікавими. На 6 ранку на нас очікував автобус на Верховину, тому ми зупинились на березі річки в самих Шибенах. Ввечері в Шибенах знову був дощ і нам люб’язно відчинило свої двері казино “У Василя”. Веселка, світанок і дорога додому з зупинкою у Верховині для екскурсії гуцульською столицею

 

Першу частину походу хребтом Пнів’є та Чивчинами я додав до маршруту лише заради збільшення його довжини, але виявилось, що ці безлюдні місця стали притулком для багатьох тварин і дозволили нам побачити ту природу, яку бачили мабуть ще наші дідусі та бабусі. Стільки різноманітної живності я ще не зустрічав в жодному поході Україною, ну а зустріч з дикими кабанами це взагалі щось майже нереальне. Останній раз диких кабанів в природі я бачив мабуть коли мені було років 6. Щоправда та зустріч закінчилась не так добре. Як і минулого року у Горганах була просто ідеальна похідна погодка. Втекти від шаленої міської спеки у гори було просто чудово. Ще й кожного дня вітамінізація організму: малина, чорниця. Такі речі як оглядини покинутої прикордонної частини також дуже непогано урізноманітнюють похід. Мармароський Піп-Іван вразив мене настільки, що я хочу повернутися туди ще. Це мабуть найчарівніша гора України та й деякі 5-тисячники порівняно з нею виглядають просто ніяк. Ну а пригоди наша компанія знайде навіть там, де їх не може бути взагалі :) Пошуки неіснуючого монастиря також стали чудовою згадкою про цей похід :) До того ж тепер я знаю як в разі необхідності нелегально емігрувати до ЄС :) Якщо сходити ще в один такий похід з румунського боку, то короткострокові безвізові мандрівки до Румунії стануть абсолютно реальними :) Попри те, що у Віті в поході виникли проблеми з коліном і нам довелось коректувати подальші плани, цей похід виявився просто чудовим. Якби у Віті не розболілося коліно, то я б сказав мабуть, що це був взагалі ідеальний похід. І транспорт, і певні непорозуміння з дозволом й інші речі, все постійно було вчасно і доречно, все кругом зросталося і виходило як найкраще, а враження від походу перевищили всі мої сподівання. Карпати я залишив з бажанням повернутися у Мармароси на Новий рік :)

 

P.S. Всі фото з походу та Верховини можна переглянути тут http://nicks.io.ua/album384418

P.P.S. Отримання дозволу на перебування в прикордонній зоні з Румунією: Мармароси, Чивчин та інші.  

Для того, щоб отримати дозвіл на перебування в прикордонній зоні ЗАХІДНІШЕ г. Стіг (Закарпаття), потрібно:
    • За 10-14 днів до виходу на маршрут написати листа на ім`я командира Мукачівського прикордонного загону полковника Левадного І.А. зі списком групи, паспортними даними учасників походу та детальною ниткою маршруту.
    • Відіслати лист до Мукачівського прикордонного загону можна електронною поштою на адресу mpzvps [at] yandex [dot] ru, але після цього потрібно обов’язково перетелефонувати за номером (03131) 2-12-61 (комутатор, попрохати прикордонну службу) і сказати, щоб перевірили цю скриньку.
    • Зателефонувати за декілька днів та дізнатися, чи надали дозвіл і чи відправили в с. Ділове відповідне повідомлення про вашу групу, називається телеграма.
    • На заставі в с. Ділове в день виходу на маршрут отримати перепустку на знаходження в прикордонній зоні.
Для того, щоб отримати дозвіл на перебування в прикордонній зоні СХІДНІШЕ г. Стіг (Прикарпаття), потрібно:
    • За 10-14 днів до виходу на маршрут написати листа на ім`я командира Чернівецького прикордонного загону полковника Жовтоножука І.П. зі списком групи, паспортними даними учасників походу та детальною ниткою маршруту.
    • Відіслати лист факсом (0372) 59-19-00 (комутатор, попрохати прикордонну службу) або поштою (Чернівецький прикордонний загін, вул. Герцена, 2А, м. Чернівці, 58022). Поштою надійніше, бо вам можуть сказати, що немає факсового паперу.
    • За декілька днів дізнатися, чи надали дозвіл і чи відправили в с. Шибени відповідне повідомлення про вашу групу, називається телеграма.
    • На заставі в с. Шибени в день виходу на маршрут отримати перепустку на знаходження в прикордонній зоні.  

Якщо Ваш маршрут пролягає через території обох прикордонних загонів, то потрібно через одну заставу зайти в прикордонну смугу, а через іншу вийти. Прикордонники мають повідомляти один одного про вашу групу. В такому разі потрібно писати однакового листа з повним маршрутом на обох командирів.

Перед тим як писати листа в будь-якому випадку потрібно зателефонувати до відповідного прикордонного загону та перепитати певні деталі, як мінімум прізвища командирів постійно змінюються.

 

Tags: Верховина, Карпати, Шибени, г. Корбул 1696м, г. Межипотоки 1713м, г. Міка-Маре 1816м, г. Ненеська 1816м, г. Піп-Іван Мармароський 1936м, г. Стіг 1651м, г. Щаул 1752м, г. Юрческу-Мік 1586м
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments