ПутешественNick (nicks_trips) wrote,
ПутешественNick
nicks_trips

Похід кордоном з Румунією. Частина 1-ша, віддалена від кордону.

Минулого року в кінці липня на початку серпня я був в Горганах і цей час для походу Карпатами мені надзвичайно сподобався. Вдень тепло, але не спекотно, вночі трохи прохолодно, всі гори в чорниці, гарна видимість та відповідно чудові фото. Оскільки більш серйозних планів на це літо у мене не було, то я вирішив знову податися до Карпат і обрав для цього приблизно той самий час. Хотілося побувати в Мармаросах, в яких я до цього ще не був, але для походу на 7-8 днів вони занадто малі, тому я розширив ділянку та проклав маршрут прикордонними з Румунією ділянками Прикарпаття та Закарпаття. Оскільки мова йде про прикордонну зону, то для походу потрібен дозвіл від прикордонників (див. P.S.), а починати та завершувати його ми мали обов’язково на одній з прикордонних застав цих регіонів. В результаті похід мав відбутися за наступним маршрутом: Шибени, Буркут, хребет Пнів’є, далі Чорним Черемошем ми мали піднятися на кордон та постійно йти кордоном від г. Коман 1724 м аж до г. Піп-Іван Мармароський 1936 м, спуск на полонину Лисича, денна прогулянка на г. Петрос Мармароський 1781 м та спуск у Ділове. На нашому маршруті на мапі було позначено надзвичайно мало джерел з водою, а в цей час в Україні стояла настільки спекотна погода, що розраховувати на якісь струмки біля хребта також не доводилось. Частково через це, а частково просто через бажання якогось не матрацного походу, в перші дні ми мали проходити більше 20 км кожного дня з рюкзаками в 25-30 кг. Звісно, що не кожен готовий до таких навантажень, тому коло потенційних учасників походу було досить обмеженим. В решті решт компанію мені склали Сергій Храпко, Володя Павлуша та Вітя Каменський, хоча були й досить цікаві варіанти розширення цього кола :)

 

День 1. Мінеральна вода з залізом, чорниця в дУші та неймовірне небо

Дистанція, яку ми мали пройти 1-го дня залежала від того куди ми зможемо доїхати. В цьому сенсі все у нас склалося просто ідеально. В Івано-Франківську ми придбали 4 останніх квитки на автобус до Верховини, з якого у нас ще були шанси пересісти на автобус до Зеленого. Прибували ми до автобуса на Зелене впритул і були думки навіть не заїжджати на автовокзал у Верховині, а вийти одразу на в’їзді біля повороту на Зелене, але водій нашого автобуса запевнив, що ми встигнемо пересісти на автовокзалі. Коли ми під’їжджали до автовокзалу, від нього вже від’їжджав автобус на Зелене, але наш водій посигналив їхньому і він нас зачекав. В результаті ми без жодних затримок одразу ж пересіли з одного автобуса в інший. До того ж автобус їхав аж у Шибени, що значно скорочувало наш маршрут на сьогодні. Це єдиний автобус в бік Шибен на день, тому нам справді пощастило. Звісно, що за таких умов автобус був забитий під зав’язку і нам втрамбуватися до нього з рюкзаками вже було непросто. Я не пам’ятаю, коли в останнє їздив в Україні в таких автобусах, але в цьому автобусі увагу привертало зовсім не це. Це був такий собі напівпасажирський-напіввантажний транспортний засіб, в якому перевозилася всіляка всячина та навіть живі свині. В цьому автобусі змішалися і люди і свині в прямому сенсі слова :) В одному місці автобус зупинився біля якоїсь хати та до нього загрузили свіжий хліб, який повезли до магазину у Шибенах. Ми з самого ранку нічого не їли і аромат свіжого хліба розпочав безповоротні процеси у шлунку :) Не думаю, що щось подібне відчувала решта пасажирів автобусу, але хліб почали продавати прямо в автобусі :) Атмосфера в автобусі не надихала на прийняття їжі, але не взяти запашний рум’яний буханець із собою ми не могли. В певний момент я навіть спіймав себе на думці, що цей автобус не надто відрізняється від індійського потяга :)  

Ще до прикордонної застави у Шибенах автобус зупинив прикордонник, попрохав вийти до нього керівника групи та сказав мені, що в зв’язку з пожежонебезпечною ситуацією президент підписав указ про те, що не можна ходити в гори. Я про це не знав і відверто цьому не зрадів, але прикордонник не дуже переймався з цього приводу і сказав мені, що він повідомить про нашу групу на заставу, а ми можемо їхати туди і розмовляти з кимось там. Перед заставою автобус зупинили і нас попрохали вийти. Ми зібрали свої документи та щоб менше виникало питань я додав до них копію листа з детальним маршрутом, який я надсилав для отримання дозволу у відповідні прикордонні загони. Хвилин через 15 повернувся прикордонник з нашими документами та сказав, що ми можемо йти. На наше щастя заборона президента на пропуск туристів у гори його абсолютно не хвилювала. Можливо через те, що у Шиберах кожного дня йшли дощі. Єдине, що він попрохав обережно поводитись з вогнем та гасити після себе багаття. Також він чомусь перепитав чи я телефонував до штабу перед виїздом і чи підтвердили мені там, що вони надіслали телеграму стосовно нашої групи у Шибени. Я сказав, що так і мені підтвердили, що телеграму надіслали. Це питання мені здалося трохи дивним, але начебто все було гаразд і я не переймався з цього приводу. Ніяких папірців до рук нам на заставі не дали.  

Я не розраховував, що ми обов’язково сядемо на автобус хоча б до Зеленого, не те що до Шибен, тому за планом на сьогодні нам потрібно було лише дійти до джерела мінеральних вод Буркут. До нього було близько 3,5 км, а була лише 15-та година. Хвилин через 30-40 ми вже були на місці. На перший погляд майже звичайне обладнане джерело, але з нього текла справжня мінералка, навіть трохи газована. Єдине, що у ньому багато заліза, тому всі місця, до яких діставала вода були вкриті іржею. Смак у води досить своєрідний, можливо трохи схожий на Боржомі, а залізо трапляється у ній навіть у вигляді маленьких шматочків, хоча це абсолютно не заважає її пити. Це було чудове місце, щоб нарешті поснідати :) Не варто мабуть і казати, що свіжий хліб вмить зник :) Під час їжі був час, щоб трохи спокійніше подивитися навколо і я вирішив присісти на березі Чорного Черемоша. В травні я сплавлявся Чорним Черемошем та Прутом, а сьогодні я проробив повністю зворотний шлях на автобусах. Дорога кругом проходила поруч з річками, так що я міг роздивитися конкретні місця. Це одразу навіяло на мене спогади з тих сплавів: за цим санаторієм ми зустріли нашу іншу велику групу і пили какао перед порогом, тут ми обпливали трактор посеред річки, тут майже йшли пішки, а зараз начебто рівень води вищий, тут за нами по річці їхав КрАЗ, біля цього містка ми виробляли вісімки в порозі, а десь скоро має бути місток, під яким ми ледь проходили лежачи на каті… В Черемоші рівень води був однозначно нижчим за травневий, а от в Пруті принаймні місцями було таке враження, що може й вищий. Між Микуличином і Татаровом дощі змили кусок скелі прямо на трасу. З усього було видно, що це сталося зовсім нещодавно і завал розібрали або вчора, або сьогодні, тому нам пощастило не лише з встиганням на потрібні автобуси, а й з тим, що доїхали взагалі :) В самому Татарові забився один з водостоків під містком, який впадає в Прут і вода розлилася вулицею по місту. Брудний слід вказував на те, що в деяких хатах вода була попід вікнами. Але на Черемоші все було начебто спокійно.

До темряви ще було вдосталь часу, тому після сніданку, що перейшов в обід ми затарились мінеральною водою та почали підійматися в гори. Безпосередньо біля джерела не було ніяких стежок, але трохи далі тік струмок, можливо навіть вже з мінеральною водою. Ним ми і вирішили підніматись. Було досить волого і навколо струмка була буйна рослинність, тому я поступово почав зміщуватись по траверсу вгору. В цей момент у Віті виникло запитання: “Навіщо туди йти, якщо там нема стежки?” :) Відчувалося, що він пропустив багато наших походів :) Головне, щоб була гора і можна було йти догори :) Хащі були досить густими і чим далі доверху ставали тільки густішими, але місцями відчувалося, що стежки тут колись були і все ж таки просуватись догори можна було. Через певний час почало здаватись, що ліс порідшав та вже можна абсолютно спокійно йти, як на шляху трапився лісоповал. Після Горган у мене вже не було бажання залазити в лісоповали і ми почали обходити його навіть з втратою висоти. Це досить швидко принесло результат і ми спочатку потрапили до соснового лісу з чималими проміжками між деревами, а вже згодом і вийшли на щось на зразок стежки. Дуже швидко стало зрозуміло, що стежка звірина… Слідів перебування гірських кіз та козлів було вдосталь, але зустріч з ними не лякала. Інша річ, що були ще якісь сліди, які особисто у мене не асоціювалися з конкретним звіром. Якщо це були олені, то нічого, а от зустрітися із дикими кабанами зовсім не хотілося. Але поки я над цим розмірковував спереду вже з’явилося просвітлення, ми виходили на полонину. Ми ще не вийшли на хребет, нам просто пощастило вийти на полонину, що спускалася з хребта, але тепер наш шлях нагору ставав значно простішим. Це було досить доречним, тому що погода починала псуватись і було видно, що находить дощ. Дійсно не встигли ми дійти до дороги на хребті, як пішов дощ. В той час, коли вся Україна потерпала від спеки, тут дійсно йшли дощі. Ми на підйомі трохи спітніли, тому цей трохи прохолодний дощик був досить доречним :) Головний ривок на сьогодні ми вже зробили, тому під час дощу просто спокійно їли чорницю, яка вже достигла та якою тут встелені майже всі гори. Досить швидко по нас це вже стало і видно :) Вітер ганяв хмаринки від однієї гори до іншої та краєвиди навколо нас змінювалися просто калейдоскопічно, тільки встигай фотографувати. На хребті був позначений ставок, до нього нам і потрібно було сьогодні дійти. По дорозі нам зустрівся ГАЗ-66 з повним кузовом військових. Важко сказати звідки й куди вони їхали, але були зі зброєю. Ну їхали швидше за все в Шибени, але от що вони робили тут, адже кордон із Румунією на іншому хребті? Неподалік від місця розташування ставка нам трапився струмок, тому після недовгих вагань ми вирішили зупинитись на ніч тут і далі не йти. Місце було симпатичне, але єдине, що не було досить горизонтальних ділянок під намети. Як тільки ми зупинились, нас одразу ж почав заїдати гнус. Ми намагались рухатись і щось робити, але він гриз навіть не зовсім статичні тіла. Саме був час одягатись. Тим більше, що ставало все прохолодніше. Щойно ми перевдяглися і почали готувати їжу, як знову пішов дощ. Добре, що встигли розбити табір та вже можна було сховатись до наметів. Готувати їжу продовжували в тамбурі намету. Через декілька хвилин помічаю, що щось не те. Зник гнус :)  

День 2. Перші зустрічі зі зміями та чорничниками, монастир Святого Миколая  

Дощ був досить потужним та тривав декілька годин, але ранок був сонячним та приємним. Вночі було чути дзвоники корів і було враження, що вони зовсім поруч, але коли ми прокинулись вони вже були на іншому хребті :) Після сніданку, поки ми збирали свої речі, Вітя буквально в 10м від наших наметів знайшов змію, що грілася на ранковому сонечку. Він покликав нас подивитись на неї. Я вже не був голодним, але змія на вигляд була досить вгодована :) Її довжина була десь біля метру, можливо трохи більше. Її вид за забарвленням визначити не можу, але вона не була схожа на звичайного вужа з жовтими плямами на голові. Вона абсолютно нерухомо лежала на шматку жерсті посеред трави і грілася на сонечку. Поки ми потихеньку підходили до неї, з трави несподівано виринула ще одна змія, проповзла поряд з першою та так само несподівано як і з’явилася, стрімко зникла посеред трави. Жоден з нас не був в ботах, всі були у кросах та сандалях :) Якщо врахувати, що змія може вистрибувати на половину довжини свого тіла, то бажання зробити макрозйомку точно не виникало :) Те, що змій в траві не видно, безперечно мінус, але вони досить полохливі, тому потрібно просто голосно йти і вони самі будуть втікати від Вас.  

Став, до якого ми хотіли дійти вчора, був з іншого боку гори, яка захищала нас вночі від вітру. Він був таким великим, що ми ледь не пройшли повз нього :) До того ж вода в ньому не була схожа на джерельну. Добре, що ми все ж вирішили не йти до нього на ніч вчора. Біля ставу був ГАЗ-66 із збирачами чорниці. Це ж скільки часу треба її збирати, щоб назбирати повний ГАЗ-66? :) Після того як ми обігнули гору побачили попереду на хребті чимале наметове містечко. Коли підійшли ближче, виявилось, що це і є ті ж самі збирачі чорниці. Ну якщо їх так багато, то можна мабуть і ГАЗ-66 чорниці назбирати. Мабуть вони на цілий сезон сюди виїжджають. Хоча не зовсім зрозуміло як вони її зберігають. Можливо сушать та здають кудись сушеною.  

Ми постійно йшли по хребту, йти було не складно та досить швидко. До того ж вчора ми пройшли частину маршруту за сьогодні. Тут я пригадав, що на одній з полонин донизу від нашого хребта був позначений монастир. Теоретично ми мали зайвий час і його якраз можна було б використати на те, щоб оглянути цей монастир. Тим більше була можливість залишити рюкзаки десь зверху та піти без них. До того ж виявилось, що Віті монастир не цікавий і він залишиться біля рюкзаків. Коли ми відійшли від рюкзаків метрів на 50, я згадав, що мапа залишилась коло них :) Але там була просто полонина, по якій стежка вела до самого монастиря, а ми вже йшли по цій стежці. Вирішили, що повертатися за мапою не варто. І так знайдемо. Але досить швидко з однієї стежки утворилося 2 :) Ми вирішили, що монастир має бути на видному місці і потрібно йти по тій, яке веде вгору. Піднялися на гору, спочатку йшли по стежці, але поступово стежка почала зникати… Тим не менш дійти до якоїсь логічної точки та переконатись, що монастиря тут немає все ж таки було потрібно. Стежка до нього могла йти і з іншого боку. Але раптом ми натрапили на малину :) Чорницю я не дуже полюбляю, їм потрушку заради різноманітності або коли іншого нічого немає, а от малину я просто обожнюю. Можу їсти її цілими днями. Одним словом, доки ми не об’їли весь малинник, далі ми не пішли :) Чим далі ми йшли, тим більше було зрозуміло, що монастиря тут бути не може. Ось і пагорб вже починав іти донизу, але ми все ж дійшли до місця з непоганим обзором та переконалися, що до початку лісу монастиря немає. В те, що він міг бути в лісі якось не дуже вірилось і стежок на полонині до лісу також ніяких не було. Ми вирішили спускатись донизу і шукати монастир в напрямку іншої стежки, по якій ми не пішли. Але так сталося, що ми знову натрапили на малину :) Цього разу я вже зрозумів, що варто взяти себе до рук, бо часу у нас на пошуки монастиря все ж не так багато. Відігнати хлопців від малини було не легше :) Тим не менш ми продовжили нашу справу. Ми вирішили трохи розтягнутися, щоб бачити більшу площу, але полонина, яка на мапі була навіть без окремих дерев, в житті вже досить щільно заросла сосною. От тобі і маєш… Ми змогли побачити лише верхню частину полонини і все. Заглиблюватись у ліс, якось бажання не було, та і монастирю все ж таки мав би бути на досить відкритій площі, хіба вже все позаростало після того як його заклали. Ми втратили на пошуки цього монастиря Святого Миколая 2 години, прочесали чималу територію, але так його і не знайшли. Вова вже відверто знудився від таких безплідних пошуків та почав пропонувати повернутися назад. Але вже з’явився якийсь азарт і хотілося цей монастир таки знайти. Тим більше не так давно в Горганах у нас з орієнтуванням не все було легко, а це була ще одна можливість перевірити себе. Я сказав хлопцям: “Це наше КП, ми маємо його взяти”. Хлопці перейнялися цією ідеєю і ми вирішили, що потрібно повернутися за мапою :) Вітя до нашого повернення вже встиг наїстися чорниці та навіть відіспатись і гадав, що ми повернулися для того, щоб йти далі, але от виявилось, що ні :) Він вже навіть почав хвилюватись про те, що нам йти далі, а ми вже 2 години невідомо де ходимо. Тим не менш ми були досить рішуче налаштовані і почали розглядати мапу. Одна полонина, переходить в іншу, а між ними знизу тече річка. Може його не на тій полонині позначили? Можемо спробувати прив’язатись хіба що до струмків. Повертаємось назад і починаємо рухатись вздовж річки, щоб відрахувати 2 струмки, які в неї впадають. Але з самого верху знову потрапляємо в малинник :) Я розумію, що свої 2 години ми вже згаяли і часу на малину у нас більше нема, нам сьогодні ще треба пройти кілометрів 15. Але Вова вже остаточно втратив вірю в позитивний результат і ми його втрачаємо в малині. Далі йдемо у двох. Струмків багато і ми розуміємо, що на мапі вони позначені досить схематично. Зрозуміло, що монастир невеликий і здалеку його не видно. Можливо тут якісь монахи, які навмисно ховаються від людей? Вирішуємо спробувати відійти на відстань, яка має бути до нього вздовж річки та потім прочісувати все між сусідніми струмками. Знизу біля річки дуже сиро, зрозуміло, що там жити ніхто не захотів би. Дерев на полонині багато, видимість не більше 10м. Монахам як би там не було, як мінімум потрібно ходити до води, але ми не бачимо навіть жодних натяків на стежки. Але от наче декілька разів десь загавкала собака. Якби вона погавкала хоча б трошки довше. Чому не має ніяких звуків власне від монастирю? У нас вже таке враження, що ми шукаємо якийсь партизанський схрон :) Начебто потрапляємо на щось трошки схоже на стежку, приходимо до струмка, але більше ця напівстежка нікуди не веде. Кругом навколо лише висока трава, що полягла. На нас вже починає потихеньку находити відчай. Ми ще проробляємо різні версії, але ми лазимо вже 3,5 години, ми прочісуємо ліс неначе від нас хтось в ньому ховається, вже накрутили чимало кілометрів, а результату нема. Аж раптом нам почулися людські голоси. Теж зовсім недовго хтось говорив, лише декілька фраз. Може ці монахи від нас дійсно ховаються? Для вірності вирішуємо все ж перевірити місцевість біля річки. Окрім безлічі грибів нічого немає. Ні, тут справді умови непридатні для життя. Понуривши голови повертаємось назад. В цей момент кажу Сергію, що мабуть нам більше ні на які перегони в горах заявлятись не потрібно, ми навіть монастир на полонині знайти не можемо :(  

Ми втратили 4 години. Вітя вже давно на нас зачекався. Вова вже також повернувся до Віті. Вітя сказав до нас щось на зразок: “Мля, де Ви лазите, нам же ж потрібно ще кудись дійти сьогодні”. Добре, що він не знав скільки саме нам ще потрібно сьогодні пройти :) Нуууу, кажу: “Ми зараз зробимо марш-кидок”. Вітя якось напружився :) Питаю:
- ти виспався?
- виспався
- відпочив
- відпочив
- ну так ти зараз нас поведеш і будеш нам задавати темп :)

Вітя виглядав трохи розгубленим, але мабуть мої аргументи знайшов переконливими, бо більше нічого не сказав. І  ми погнали :) Темп у нас був дійсно пристойним, всі розуміли, що ми маємо надолужити згаяне. Буквально через годину ми натрапили на капличку на хребті. О-па… Можливо монастир десь поруч? Можливо його невірно помітили і він в сусідній долині? Хоча в Карпатах капличка може й само по собі стояти. Йдемо далі і помічаємо, що попереду щось виблискує на поперечному хребті збоку. Це монастир! І на відміну від того, що ми шукали в якихось хащах цей розташований в нормальному місці зверху на хребті, там де й мають бути монастирі. Ну Ви розумієте, що у нас вже просто не було виходу і ми мали зайти і розпитати монахів про той монастир Святого Миколая, який ми намагалися знайти і не знайшли. В цьому монастирі виявися лише один єдиний монах з якоюсь дівчиною. Він сказав, що він бачив такі мапи як у нас і бачив, де там позначений монастир, але ніякого монастиря там ніколи не було. Спочатку у мене з’явилося бажання повернутися до Києва, відвідати картографію, яка видала цю мапу та “поспілкуватися” з тим, хто наніс на неї цей монастир. Цікаво, що у нас було 2 таких однакових мапи, тільки різних років видання. Так от на мапі 4-річної давнини на відміну від цьогорічної цього монастиря не було. Виходить, що вона точніша :) Ми досить недовго поспілкувалися з монахом з цього монастиря, але маю сказати, що на відміну від попів, які носять годинники за 5 000$ він викликав повагу. Справа не в тому, що цей монах не займається комерційною діяльністю в горах, а в його відношенні до життя. У людини є мета і вона свідомо відмовляється від багатьох спокус заради того, щоб дійти до своєї мети. Ми поверталися до Віті, який чекав на нас на хребті. Йшли мовчки і я думав про те, що не знайти монастир, якого не існує не так вже й погано :) Мій настрій поліпшувався :) Хоча які тоді ми там чули голоси? І що то була за собака? Масових галюцинацій начебто не існує :)  

Майже до самого вечора ми підтримували дуже непоганий темп і після відвідин монастиря лише 1 раз зупинились на перепочинок. По дорозі зустріли якихось двох чоловіків на квадрациклі. Оце транспорт для гір! Ці двоє відверто знервовано сприймали, коли я їх фотографував, тому не виключено, що вони займались якимось браконьєрством. Пройти потрібний маршрут за сьогодні ми звичайно не встигли, але не дійшли лише 3 км. З огляду на те, що загальний шлях, принаймні мій та Сергія, за сьогодні складав 30 км, це було зовсім непогано. До того ж це дозволило нам заночувати в чудовому місці на березі Черемоша. Поряд була покинута прикордонна частина і мабуть це ще солдати з неї зробили чудовий столик з лавками на протилежному березі, який дозволив нам так приємно там посидіти. Також у нас з’явилася можливість помитися в Черемоші перед тим як 6 днів не бачити річок взагалі. Єдине, що у мене під час цього виникло відчуття, що в травні вода в Черемоші була тепліша :) Власне митися нею можна було, але от стояти у воді довше 1 хвилини майже неможливо. Доводилось по декілька разів забігати-вибігати та обмиватися частинами.

Частина 2-га, несподівана та цікава http://nicks-trips.livejournal.com/8037.html
Tags: Буркут, Карпати, Шибени, г. Баба-Лудова 1591м, ур. Чемірне, хр. Пнів'є
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments