?

Log in

No account? Create an account

Previous Entry | Next Entry

Мармароський Піп Іван 1936м взимкуМинулого року у мене відбувся похід вражаючими своєю красою та безлюдністю місцями в прикордонній смузі з Румунією. Похід мав завершитися прогулянкою по Мармаросам та спуском в Ділове, але так сталося, що у Віті розболілося коліно, маршрут довелось змінювати і мені вдалося лише піднятись на Мармароський Піп Іван (1936 м) та лише зазирнути у Мармароси. Проте Мармароський Піп Іван мене настільки вразив, що в мені одразу ж засіло бажання зійти на нього ще та прогулятись по Мармаросам. Оскільки самі Мармароси займають невелику територію та є нормальне транспортне сполучення з найближчими до них поселеннями, то це був шикарний варіант для кількаденної вилазки в гори. Коли стало наближатись 8 березня, то мені не довелось довго думати куди саме вирушити :)



КПП по дорозі на МармаросиПланувалась вилазка в Мармароси групи з 3-х осіб, але Сергій перед походом захворів, тому вирушили ми з Вовою вдвох. У мене перед цими вихідними був досить напружений період та я був сильно недоспавшим і взагалі змученим. В якийсь момент навіть закрались сумніви, що я можу йти в зимовий похід в такому стані, але бажання побувати в Мармаросах виявилось сильнішим і я насправді вагався зовсім недовго. Тим не менш ВСЮ дорогу до Ділового я повністю проспав :) Щойно сів у потяг, одразу ліг спати і спав до прибуття потягу в Яремче. Потім щойно сів в автобус до Ділового знову одразу ж заснув. Ще й автобус трапився якийсь ну дууже повільний, тому власне відіспатись вдалось непогано і в Діловому я вже почував себе іншою людиною. Добре, що водій знав де в Діловому знаходиться прикордонна частина і висадив нас безпосередньо коло неї, бо на мапі була також позначена ще прикордонна застава вже по дорозі в гори і я спочатку думав, що дозвіл потрібно отримувати на ній. Але виявилось, що там вже нічого нема і дозвіл можна отримати лише на прикордонній частині в Діловому (ну звісно, що лише за попередньою письмовою заявою).

Мармароси взимкуПерший день у нас мав бути одразу з дорослими навантаженнями, бо потрібно було набрати максимальну висоту. Я планував набрати 1000 м і піднятись на Лисичу полонину, щоб заночувати на ній і вийти на позицію для штурму Піп Івана. Виявилось, що взимку за той проміжок часу, який у нас залишився після дороги до Ділового зійти на Лисичу нам не вдалось. Не вистачило щонайменше 2 години, а можливо й більше, бо під вечір мені було вже дуже нелегко йти. Можливо справа у моїй загальній перевтомленості, а може просто сковзання й топтання по снігу з нашою вагою рюкзаків забирало багато сил. Стали ночувати просто на роздоріжжі, але взимку воно виглядало майже як майданчик під намети :) З нашого роздоріжжя був гарний краєвид на Піп Іван і в сонячні проміжки між похмурістю неба ми хвилин 5 насолоджувались краєвидом на нього аж поки не сіло сонце. Захід сонця також був дуже виразним і мальовничим, але в горах майже завжди так :)

Як тільки ми зупинились я відчув, що мені не хочеться абсолютно нічого. Навіть їсти не хочеться, а хочеться одразу завалитись спати. Це була вірна ознака перевтоми. Все ж таки за рахунок сну в дорозі мені не вдалось одразу повністю відновити сили після перевантажень у місті. Ще й спочатку взяв початий балон з газом, який дуже погано горів і гречка ніяк не хотіла зварюватись. Апетиту не було, але змусив себе з’їсти гречку з шинкою, бо це мало дати мені сили для походу на завтра, а також мало зробити мій організм не таким уразливим до холоду вночі. Тим не менш вночі мені було холодно і спав я дуже погано та мало. Як ми дізнались пізніше від хлопців, у яких був термометр і які ночували неподалік від нас, цієї ночі було -11, але Вова, очевидно через відсутність виснаженості, спав вночі нормально. Взимку ми зазвичай прокидаємось в походах о 6-ій, щоб вийти раніше і повністю використати світловий день. Цього разу я також подумав про те, що мені вже не хотілось більше мерзнути в наметі і треба було йти далі, щоб зігрітись :)

Літом роздоріжжя, а взимку галявинка з краєвидом на Піп ІванТрохи вище нас ночували хлопці зі Львова. Ми їх в перший день не бачили взагалі, бо вони вийшли з Ділового раніше від нас, а також під’їхали частину шляху на УАЗі. Попри це їм також не вдалось піднятись на Лисичу і вони сказали, що взимку їм взагалі жодного разу не вдавалось піднятись одразу в перший день на Лисичу. Саме від них ми і дізнались про температуру вночі. Залишаємо хлопців збирати речі та йдемо далі. Десь за годину виходимо на низ Лисичої. Як раз виходить сонечко і просто вау :) Куди б ти не поглянув на обрії гарнющі краєвиди. Через кілька хвилин сонце затуляє хмара, краєвиди стають якимись суворими та навіть набувають якихось драматичних відтінків, але від цього вони не стають менш гарними. На дворі все ще близько -10, руки дубіють на морозі миттєво, але від камери не можна відірватись :) З цієї хвилини мене переповнює відчуття особливості цього походу. Так неначе ти готувався побачити щось просто гарне, а побачив щось таке, від чого тебе переповнює безліч відчуттів. Так на моральному піднесенні доходимо до жилої колиби, яку якраз залишає компанія, яка там ночувала. Залишаємо там великі рюкзаки і з маленькими штурмовими вирушаємо на Піп Іван.

Підйом на Мармароський Піп Іван 1936мПогода надзвичайно швидко кардинально змінюється від весняного сонечка, яке вже потроху пригріває до вітру з повною відсутністю видимості. Коли виходимо з колиби погода чудова, бачимо куди йти, знімаємо, але досить швидко опиняємось всередині хмари та починаємо йти просто по чиїхось слідах. Раптом сліди закінчуються на обриві… Хочеться вірити, що ніхто туди не впав, бо й слідів насправді більше ніж від одної людини, але тим не менш куди йти далі не дуже зрозуміло. Наша мета на сьогодні найвища гора в Мармаросах, тому довго не гадаємо, а просто одягаємо кішки та піднімаємось догори. В принципі і так було зрозуміло, що дряпаємось ми по крутому схилу і що взимку треба остерігатись карнизів, але коли виходить сонце ми прозріваємо наскільки крутим схилом ми підіймаємось та які величезні карнизи висять зовсім поруч з нами. Картина одночасно вражала і своєю красою, і небезпекою. Ми в захваті. Фотографуємось хвилин 15 :) На морозі :) Коли остаточно замерзаємо – рушаємо далі :) Піп Іван навіть влітку вражав своєю неприступністю, але взимку він виглядав ще ефектніше. Величезна біла вежа посеред гір. Мармароський Піп Іван 1936м взимкуВежа з розгалуженими хребтами, з кілька ярусною структурою, з глибоченними долинами. Коли піднімаєшся схилом одного ярусу, то вершину не бачиш, а бачиш лише схил яким йдеш. Без кішок на Піп Івані взимку робити нема чого. Якщо зірвешся навіть з відносно пологого схилу, то летіти доведеться дуже довго. Якщо пощастить і не зустрінеш дерево на фатальній швидкості, то можна просто зтертися об сніг. А коли я дивився у глибочезні відвісні долини Піп Івана з вертикальними схилами, в яких сніг лежить навіть влітку, то розумів, що з’їхати туди на лижах мені слабо :) Сонце визирнуло дуже вчасно і тепер ми вже знали куди саме нам потрібно йти та куди наближатись не можна. Тим більше вдалося побачити вершину Піп Івана, бо після підйому на один з його хребтів за поганої видимості ми взагалі б не знали куди йти далі. Думаю, що в таких ситуаціях багато хто йде туди, куди не можна і трапляється багато нещасних випадків.

Мармароський Піп Іван 1936м взимкуПо дорозі до вершини нам відверто щастить з погодою. Якщо вчора сонячних проміжків було небагато та переважно ми не бачили навколишні гори, то протягом дороги до вершини Піп Івану сонця було більше, ніж хмар і ми ловили величезний кайф від спостерігання та фотографування навколишніх краєвидів. Велична сувора краса. Важко повірити, що ти знаходишся в Україні, таке враження, що ти посеред недоторканих безмежних безлюдних просторів Ісландії. Хоча в Ісландії я поки що й не був :) Маємо можливість відзняти вдосталь фото по дорозі до вершини, на самій Південний кордон України :)вершині і лише по дорозі назад, коли ми вже доходимо до більш безпечної зони без відвісних обривів, починають розгулювати хмарки. Перед одним з останніх по дорозі до колиби крутих схилів виходить сонечко і ми вирішуємо присісти та випити ще теплого чаю з шоколадом. Головна мета на сьогодні вже виконана і поспішати нема куди, але щойно я дістаю термос та телефон, щоб послати СМС додому як сонце миттєво затягують хмари і здіймається вітер. Максимум через 2 секунди екран телефону заметений снігом, а руки задублі :) От так написав СМС додому, що у мене все добре :) Попри зіпсовану погоду вирішуємо все рівно пити чай. Термос тримав тепло добре і чай, який ми залили до нього зранку, досі був гарячий. Наливаєш чай в кришку від термоса, намагаєшся тримати її задубівшими руками, робиш кілька ковтків гарячого чаю. Гарячий чай зігріває й душу, й тіло, але от рук це не стосується :) В той час як на душі стає легше, руки починає просто ломити від морозу і це єдині відчуття, які від них ще є :) Хочеться завершити цю процедуру як скоріше. Мармароський Піп Іван 1936м взимкуПочинаєш робити великі ковтки гарячого чаю та обпікати себе зсередини в той час як зовні з тебе вимерзає вся волога. Незабутні відчуття :) Спроба кусати шоколад не знайшла продовження, бо коли його кусаєш, то не розумієш що саме ламається – він чи твої зуби :) Та й взагалі його навіть в роті потрібно розтоплювати гарячим чаєм :) Щоб ми без гарячого чаю робили? Мабуть йшли б одразу до колиби і не мерзли б :) Щойно ми завершуємо чайну процедуру, як знову виходить сонечко :) Життя налагоджується. Спускаємось донизу крутим схилом, але в кішках ідеш немовби в місті по асфальту. Пишу СМС додому, але телефон замерзає швидше, ніж пишуть задубівші руки :)Обертаюсь назад, а після нас на схилі залишаються 2 колії немовби хтось проїхав на авто :) Робимо ще кілька зупинок і я намагаюсь все ж відіслати СМС додому та прикордонникам, але телефон замерзає швидше, ніж мені це вдається. З кожним його перезавантаженням втрачаю заряд батареї шаленими темпами попри те, що намагаюсь його відігріти під курткою. В решті решт вирішую просто подзвонити, але телефон зависає на півслові. Прошу телефон у Володі, щоб все ж таки сказати рідним, що зі мною все гаразд, бо після такого обірваного на півслові дзвінка вони вже точно можуть почати хвилюватись. Початок діалогу виходить наступним:
-         у мене все добре
-         тобі там не холодно?
-         ні, не холодно
-         а що, зв'язок зовсім поганий?
-         та ні, це телефон замерзає швидко…

Називається заспокоїв рідних :) Доводиться розповідати, що мій телефон вироблений для південно-східної Азії та на мороз взагалі не розрахований :)

Мармароси взимкуПовертаємось до колиби. На ній висить термометр, на ньому -10, але це ще ж день. В колибі роззнайомлюємось з хлопцем із Чернівців, який також збирався в ній ночувати. Домовляємось завтра йти на Мармароський Петрос (1781 м) разом. Виходимо з колиби, щоб розгледіти оптимальний шлях на Петрос назавтра і потрапляємо на фантастичний захід сонця. Хвилин 10 попри мороз ходимо без курток надворі та не можемо надивитись на цю красу. Такий захід сонця може бути тільки в горах :) Після заходу маємо ще багато часу на спокійне приготування їжі та різноманітні теревені. В колибі сніг не тане, але значно тепліше ніж на дворі, тому газ горить добре і отримувати кайф від теплого чаю можна довше ніж 10 секунд :) Вечір проходить в комфорті за приємними розмовами, тому лягати спати не хочеться. Але треба, бо завтра прокидатись о 6-ій, а сон потрібен для відновлення сил, яких взимку витрачаєш більше, ніж влітку.

Після зриву зі схилу одягаю кішки :)Зранку прокидаємось, збираємось швидко та організовано виходимо на маршрут. Світанок, але сонце ще не зійшло. Йдемо майже найкоротшим шляхом. Женя виходить в кішках прямо з колиби, Володя як я дізнався пізніше одягає кішки вже на першому схилі, а я вирішую, що кішки мені знадобляться лише на підйомі на Петрос. Йдемо по досить крутому схилу, але у мене непоганий протектор в ботах і я просто перед кожним кроком намагаюсь вдавлювати сніг, щоб не зісковзнути зі схилу. Сніг не такий вже й жорсткий і до пори до часу все чудово, але варто мені зробити лише один крок в більш жорсткий сніг як я вже лечу по схилу донизу. Схил не найкрутіший, але лечу я значно швидше ніж міг би подумати. Намагаюсь лягти на спину, розкидаю руки, щоб зайняти якнайбільшу площу і утворити найбільший супротив силою тертя, але це майже нічого не дає. Пробую також підгальмовувати підошвою ботів і вже починаю знижувати швидкість. Мармароси взимкуПоступово в такій позі лежачи на спині з розкинутими в боки руками підповзаю до невеличкого пагорбку і здається, що ось я вже на ньому можу зупинитись, але в останній момент все ж зісковзую з нього, моя швидкість знову збільшується і я вже лечу до найближчих кущів. В кущах вже остаточно гальмую, встаю та починаю підійматись до хлопців. Вилажу на камінець, кладу руки вище нього і з під моїх рук одразу ж сходить пласт снігу… Пласт невеликий, сантиметрів 10 завтовшки, але схил явно лавинонебезпечний. Зрізати траверсом неможна, треба йти лише вертикально через всі вершини на шляху. Одягаю кішки і намагаємось дуже обережно, щоб не спустити один на одного лавину піднятися на вершину Берлебашки (1734 м).

Мармароський Петрос 1781м взимкуПродовжується вчорашня надзвичайно перемінна погода. То сонце і тиша, то вітер, сніг, погана видимість та холод. Немовби хтось з випадковим інтервалом змінює положення перемикача. Більшість фото звичайно робимо під сонцем :) На спуску з Берлебашки Женя демонструє нам чудову техніку збігання по засніженим схилам. Дуже швидко та ефективно, але коли нога глибо застряє, то потім майже одразу встрягаєш і носом :) Мармароський Петрос не лежить безпосередньо на туристичних шляхах і відчувається, що туристів там значно менше, ніж на інших вершинах Мармаросів. Періодично натрапляємо на свіжі сліди якоїсь групи, але майже всюди недоторканий сніг. Полохаємо якогось чималого птаха, який очевидно десь там гніздився. Періодично схили такі круті, що не розумієш кудою взагалі можна пройти далі. Просто підходиш до обриву і хоч перелітай далі. Добре, що видимість дозволяє їх бачити раніше, ніж ми на них виходимо. Мармароський Петрос 1781м взимкуПеред вершиною всі дерева закутані в крижані одежі і хочеться пройти якось обережно, щоб не пошкодити цю красу. На вершині довго не затримуємось, бо дуже вітряно та холодно. Трохи скидаємо висоту, ховаємось за схил та тут вже дозволяємо собі зробити перекус з гарячим чаєм. Чим лише збільшуємо загальну дозу позитиву перед поверненням до колиби. На зворотному шляху йду повільно, бо хочеться розтягти задоволення та відзняти всю красу навколо в різних ракурсах та в різну погоду. Це звичайно утопія, але позбутись цього бажання майже неможливо :)

Мармароси взимку, спуск з Берлабашки 1734мНа зворотному шляху починаю випробовувати техніку збігання донизу Жені. Більш менш виходить, але на крутих схилах можна не встигати переставляти ноги з такою швидкістю як тіло рухається донизу :) На Берлебашці погода псується вкрай. Вітер такий шалений, що проти нього важко йти. На вершині пробую ловити різні потоки, але все ж мене від землі вони ще не відривають :) Тим не менш враження таке, що ти на полюсі. Якби хтось сказав, що це Україна на весні його б засміяли :) На підході до колиби помічаємо чималу групу туристів, яка йде до неї. Хлопці й дівчата йдуть на Піп Іван відпрацьовувати роботу в зв’язці та страховку. Трохи з ними теревенимо, зустрічаємо хлопця, який живе сам в горах постійно. Живе він в колибі, в якій ми ночували та в колибі, яку ми пройшли нижче. Хлопець з характером, хоче досягти чогось власними зусиллями, але спілкуватись з людьми йому вже явно важко. Залишаємо його на самоті та починаємо спуск донизу. На спуску майже постійно гарна погода та сонечко. Стає жарко, зупиняємось коло струмка попити води. Чим нижче, тим більше струмків та проталинок. Знизу вже справді відчувається весна. Але як тільки сідає сонце, зима повертає собі свої володіння.

Місце для шашликів під ДіловимЖеня намагається виїхати до Чернівців вже сьогодні, а ми з Вовою залишаємось ночувати неподалік від цивілізації, щоб завтра зранку швидко дістатись до автобусу на Івано-Франківськ. Розбиваємо намет на симпатичній галявинці на березі річки, яка вочевидь використовується місцевими влітку для шашликів. На вогник до нас заскакує прикордонник, перевіряє наш дозвіл. Як все ж таки у Мукачівському прикордонному окрузі все цивільно порівняно з Чернівецьким, де нас влітку випустили на маршрут і навіть не видали дозволу на руки. Прикордонники в Діловому залишають свої номери телефонів і просять раз на добу надсилати СМС, що у такої-то групи все добре. Коли ми не виходили на зв'язок, то вони намагались зв’язатись з нами самі і в разі чого готові повідомити про можливі проблеми в МЧС. Мукачівський відділ на відміну від інших навіть заяви на дозвіл перебування в прикордонній зоні приймає по e-mail. Просто зразок відповідального та людського відношення. Соромно, але ми чомусь навіть не запропонували прикордоннику чаю :(

Наш намет після походу, таке враження, що крізь нього пройшла лавинаВвечері чітко розуміємо, що на березі річки підвищена вологість і ніч має бути холодною та намагаємось максимально утеплитись на ніч наявними засобами. Тим не менш всю ніч холодно і сну майже немає. Лише час від часу на короткі проміжки провалюєшся в сон. Зранку начебто є можливість нікуди не поспішати і відпочити, але йдемо до цивілізації навіть не заваривши чаю. Намет зранку виглядає якось незвично навіть як для зимових походів. Все позлипалось і позмерзалось, чомусь кругом сніг та крига. Таке враження ніби крізь нього вночі пройшла лавина. По дорозі до Ділового зустрічаємо нашого вчорашнього прикордонника, вибачаємось за свою негостинність. Він мабуть хоче нас заспокоїти і каже, що він не має нічого пити та їсти разом з незнайомими. Від нього дізнаємось, що вночі в Діловому було -12. Не дивно, що ми з Володею обидва всю ніч мерзли і не змогли нормально заснути. На березі річки в Карпатах навіть влітку зазвичай холодно ночувати. В Діловому надзвичайно вдало майже одразу сідаємо на прямий автобус до Франківська та маємо ще вдосталь часу перед потягом, щоб прогулятись містом.

У Франківську немає жодних слідів снігу, по весняному сонячно та тепло і важко повірити, що зовсім нещодавно і не так вже й далеко ми були у князівстві справжньої зими. Що все навколо було засніженим, періодично ми йшли без видимості кудись навмання і боролися з вітром, що руки дубіли ще до того як встигав зробити кадр, що потрібні були кішки, бо без них не можна було йти навіть горизонтальним траверсом, що з останніх 3-х ночей я дві не міг заснути від холоду… Кілька годин на автобусі і ми вже в іншому світі. І з нами лише солодкі спогади про ті пригоди та ту красу, які були у Мармаросах.

Всі фото з мого на цю мить найкрасивішого зимового походу тут http://nicks.io.ua/album473231
Наші зимові Мармароси на відео http://nicks.io.ua/video30538

P.S. Інструкція з отримання дозволу на знаходження в прикордонній смузі Мармарос в кінці нарису тут


Latest Month

June 2012
S M T W T F S
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Tags

Powered by LiveJournal.com
Designed by heiheneikko